судно. Артименко мимоволі мусів нагадувати собі усе своє математичне знання, цілим своїм єством поринути — як казав — у нетрі й крутіжі «високої науки», як називав колись математику його вчитель в мелітопільській ґімназії, охрещений популярно Льоґаритмом. І вдивляючись в оті всі значки та чмелики, які уявляли з себе математичні формулки та ряди чисел на тафлі телевізійного апарату, коли говорив Святошин, й вслухуючись в те все, що бубонів йому радіофонний апарат — нагадував Артименко свого старого вчителя математики, що наче живий виринав перед його душею на фоні редакційної кімнати.
— Ех, ех! — говорив до себе Артименко — колиб старий Льоґаритм дожив був тієї «потіхи», що й мені на щось придалася його «висока» наука!… А то дивився він на всіх, що не захоплювалися його сінусами та льоґаритмічними таблицями, як на тих, що даремно на їх сонічко світить і дивувався, що їх ще земленька свята носить…
І нагадував собі дальше, як він сам нераз насміхався над тією математичною «штудерацією», яку чорт зна навіщо видумали люди, хіба на те, щоб такі «льоґаритми» знущалися над неповинними молодечими душами…
А тепер?
Розцілувавби свого «Льоґаритма» й незнавби де його посадити з великої вдяки й пошани за те, що таки вспів дещо із тієї «штудерації» втовкмачити в його непосидющу голову…
Ех, ех колиб вернулися ще раз ті добрі, давні часи!… А тепер він сам клонить голову перед тією «високою наукою», тепер він сам відчуває вагу її навіть для такого на романтику наставленого духа, як його!…
Цьогорічна весна була направду гарна. Вже у половині травня пригрівало сонце немов серед літа, розсипаючи своє золото по пишно розцвилих київ-