ня відкрито просторі повітки київського автомобільного клюбу.
Те саме діялося й на летунському майдані. Наплив чужих літаків того дня й в слідуючих був величезний. І тут прийшлося спинити долет чужинних літаків, бо не було місця де їх помістити. І для них відкрито довколишні летунські майдани пропускаючи в Київ тільки звичайні пасажирські судна, що обслуговували нормальні, воздушні лінії.
Київ зароївся чужинцями.
З усіх кінців світу зявилися тут представники всяких рас й народів, від кабінетних учених, яких небувала в історії людства подія приневолила покинути їхні робітні, до звичайних «ґльобтроттерів», вічних мандрівників, які не раз й не два переміряли всі океани та суходоли нашої землі! Переважали Американці та Анґлійці. Їхнє „yes“ та „all right“ вчувалося усюди по всіх вулицях, ресторанах та крамницях. Власники готелів, пансіонів та гостиниць аж затирали руки із радости. Давно вже не було такої оказії, де можна добре заробити. І благословляли в душі Марса і „Queen of Virgini-ю“ та найбільше може Степана Артименка та його приятеля, які на їх думку спровадили їм таку благодать…
А Степан Артименко й ціла редакція «Київських Вістей» переживали дійсно горячкові хвилини. Цілий час напливали у редакцію запити, замовлення на біжучі вістки звязані із поворотом „Queen of Virgini'ї“ від провінціональної а де дальше й закордонної преси та телєґрафічних аґенцій. Почали зявлятися спеціяльні кореспонденти ґазет та хмари звичайних туристів, цікавих побачити все на власні очі й почути власними ухами. Прийшло до цього, що Артименко не міг від них обігнатися. Не помагало нічого застановлення всіх редакційних телевізійних та радіофонних апаратів, не поміг кремезний дверник, вислужений сердюк, що спиняв цікавих,
