Та це не дуже їй вдавалося.
Серед юрби творилися поодинокі гуртки, в яких оспорювалася й коментувалася загадочна вістка, кинена редакцією «Київських Вістей» на вулиці міста.
Виринали здогади одні за одними.
Одні впевняли, що це заповідь війни. Ніщо тільки війна. Та війни не вибухають так негайно з сьогодня на завтра, а на політичному овиді як на збитки було аж надто супокійно й ніщо не віщувало якоїсь війни.
В одному гуртку йшла дискусія живіше як де інде. Серед його стояв якийсь молодий чоловік з розкудовченою чуприною, не то студент не то прикащик з вигляду, й скоро розмахуючи руками говорив грімким голосом:
— А я вам кажу, що це ніщо інше тільки димісією уряду пахне. Димісією та-ак! Всякі познаки на землі та на небі вказують на це.
Руки його кружляли як крила вітряка а самопевний голос кріпшав й уривався, як це буває у промовців, що стараються заволодіти товпою на передвиборчих вічах.
— Димісія уряду!? — перебив йому якийсь опонент. — Що це ви? Коли б воно так було, то «Вісти» не робили би такого гомону ізза такої дрібниці.
Димісія!?
А чи від того світ завалиться, якщо піде Гречанівський, а на його місце прийде Остапенко? З Богом Парасю! Не вгадали добродію!
— Якіж бо ви? — почав дальше своїм піднесеним голосом вуличний політик. Я-ж сам вчора на власні очі бачив, як перед гетьманським теремом стояв екіпаж з гербовим тризубом на дверцятах. Більш години стояв! Що це воно, думаю? Це-ж не даром собі так стоїть. А ось і навинувся під руку один із гетьманського двору, в такій лівреї блискучій, бач гетьманським ґаражем мабуть завідує чи урядовцем для особливих доручень із постачання буде — так я і до його:
