хоч спинявся біля їх і утревалював чорними стрічками на білому папері. Та це, що несуть йому прийдешні дні, це не химерний танок, це подія, яка нестертими словами запишеться на скрижалях вічности…
А про Марічку напише. Безумовно. Сьогодні ще. І стільки.
І знав, що ще сьогодні, заки положиться спати мусить бодай приготовити матеріяли до написання цілої низки статей про те все, що торкалося Марса, „Queen of Virgini‘ї“ та її пасажирів. Треба випередити всіх, заскочити такою масою задрукованого слова, щоби він став першим, щоб він став тим джерелом, з якого черпатимуть інші.
Знав це!
А в ухах гомоніла ще мельорія гуцульської музики, в уяві миготіли пестрі картини гуцульського танку.
По дорозі мусить зайти ще в редакцію. Там напише звідомлення з виступу Марічки, що піде в ранішнє число, перегляне вечірні ґазети, — а там можна буде й про спочинок подумати.
Де дальше вспокоювався поволі й коли на перехресті біля Зелених казармів, в яких стояли гарматчики Чорноморці, стрінув проїзжаюче авто, спинив його, й із словами:
— Володимирська, терем «Київських Вістей» — сидів вже у повозці, яка в той мент покотилася по ясно освітлених київських вулицях.
За декілька хвилин підїздив вже ліфтом на третій поверх, де містилися редакційні кімнати, мимо нічної пори освітлені рясно.
Ніщо дивного! У редакції як і на долині в друкарні кипіла робота, так як вчора й позавчора й щоденно. Складалося ранішнє число «Вістей», що перед досвітком ще зявлялося на київських вулицях а в ранішних годинах читалося по всій Україні від моря до кряжів Карпат доставлюване туди літаками.
