дороги розходились. Розпрощавшися Артименко поспішив на Володимирську, де дожидала його ще робота над ранішним виданням «Вістей» а Ігор скочив у проїзджаючу повозку й казав везти себе у Святошин.
Довго ще розписувались київські ґазети а за ними й ціла світова преса про висше згадані події. Та ціла їхня увага була звернена тепер на царя Кронея і його донечку Зою. Правдиві перегони були між київськими репортерами, щоби подати щодня щось нового, що їх торкалося. Та перед вів, як звичайно, Артименко з «Київських Вістей».
А цар Кроней і Зоя перебували дальше в гетьманській палаті. Коли вже настільки подужали, що могли без шкоди для свого здоровля покинути свою кімнату, Київська Академія уладила в їх честь привитальне засідання, на якому зібралось не менше число добірної публики, як попередним разом.
Особливо зворушливим був момент коли Кроней стоючи на естраді біля президіяльного стола дякував за привитання, промовляючи атлянтською мовою до зібраних. Хоч незрозумілі були його слова, так кожний присутний відтворював собі їх значіння вслухуючись в звуки його мови. Ще більш зворушливою була хвиля, коли він звертаючись до молодого гетьмана, що був приявний на тому засіданні, із перлинами на віях простягнув свою руку до його у дружньому привитанні.
Здавалося що Вчора встало з могили й витає Сьогодня.
Два світи — один, що йому давно вже «упокой» проспівали — другий ледвищо ставлючий свої кроки по життєвому шляху.
З того дня почались у Київі «привитальні» свята для марсіянських гостей. Зпочатку влаштовували їх ріжні наукові товариства та установи, а відтак кожне, хочби й не знать яке маленьке това-
