Вона глянула на знайоме, але страшенно виснажене обличчя, перевела погляд на погони й розгублено відступила назад.
— Що, товаришко Рогожіна?.. Може родич?
Тася опам'яталася й сухо кинула:
— У мене немає родичів між денікінцями, — тільки вороги… І от що, товариші, — з лазарету, як бачите, забирати нема кого. Тут денікінці добре попрацювали. То я піду. Підберемо поранених на позиціях та й поїдемо.
Вона твердо й швидко вийшла.
Нагнибіда неймовірно водив виряченими очима по всій групі і тільки тепер збагнув, що сталося.
— Тов. командире!.. Братишечки!..
Він несподівано хлипнув.
— Ніяких корнетів!.. Це наш комбат 1-го ставропольського, товаришочки!.. З-під багнетів у бою виніс… Ріднюсюсінькі мої!..
— Постой, балда!.. Чого ж він у тебе офіцером став?
— Денікінці захопили лазарет… Щоб не вбили… Ви перевірте.
— А, ч-чорт!.. Це не моє діло перевіряти. Може ви навмисне осталися, щоб перейти до денікінців?
— Хто?.. Я?.. Ти, братишка, ще молодий мені таке закидати! Я, брат, отамана Караулова на мушку брав, і з Корніловим у Лежанці бився, і в Піщанці з перебитою ногою офіцерів на кулю нанизував, багнет їм у пузо! А Рогожін… Та ти, браток, поспитай у 1-й стрілецькій, що таке Рогожін!
— Ну, ну, ну… Не прискай… Усякі Рогожіни бувають. Циганков!
— Єсть, тов. коменданте!
— Постав тут варту, а сам — негайно до штабу. Та гляди мені, не помилися! Коли правда, — тягни сюди лікаря. Коли ні… Хм… Ну, тоді дзвони до комендантури.
— Єсть, тов. коменданте!
— По двох тижнях після того Рогожін, іще слабий після хвороби, сидів у штабі 1-ї стрілецької дивізії з помкомбриґом К. Лісовим і слухав плян операцій проти Ставрополя.
— Армавірська група завжди під загрозою удару. Ворог, з допомогою артилерії, натискує з Кавказької. У нас боєприпасів мало…
— Розумію. А Ставрополь повис над нашим правим флангом…
— Так. А Ставрополь далеко вийшов нам у фланг. З Кавказької денікінці завжди можуть ударити через Ставрополь нам у тил, на Невинномиську… Отож командування дає вам завдання взяти Ставрополь.
— Мені?
— Так, вам.
