тільки правий фланг, — лівий зразу ж кинувся тікати. Тов. Чистову дано наказ вирушити на Білу Глину, але він його не виконав.
— Денікінці буквально розгромили тихоріцьку групу. Ставропольські частини в безладді відійшли на Кавказьку — Армавір. Невелика група відступила в напрямку на Катеринодар і тепер займає станцію Станічну. Надіятися далі на перемогу неможливо, бо частини не виконують бойових завдань.
Головнокомандувач, зрозуміло, не сказав, кого треба винуватити за таку деморалізацію.
— Що ж робити?
— Єдина надія — на Сорокіна…
— Як?.. На Сорокіна?..
— Так, на нього… В такий тяжкий момент ми й на це мусимо піти. Вчора я наказав йому вирушити на Тихоріцьку, залишивши азовсько-ростовський фронт. Однако вести наступ на німців ми не зможемо. Сорокін запропонував їм мир, погоджуючись відступити аж до Каяли.
Проте начальник штабу головкома Лазаревський і в цьому пляні не бачив виходу:
— У нас, правда, є ще 100 тисяч бійців для наступу на денікінців. Але це вже не армія. Немає ні дисципліни, ні патронів, ні гарматнів. На мою думку — треба прохати допомоги в німців і спільно з ними виступити проти контрреволюціонерів.
— Що? Запрохати до себе німців?
— Так. Треба піти на угоду з ними.
Член ЦВК Акулов ледве зміг говорити, через обурення:
— Оце вже договорилися докраю! Вас нічого не навчила окупація України! Ви забуваєте політичну сторону справи. Не можна єднатися з німцями проти контрреволюціонерів, бо їм контрреволюціонери миліші. Німці, безумовно, використали б угоду з нами, щоб посадити нам другого Скоропадського.
— Я вважаю таку пропозицію за панікерську, — гаряче кинув молодий помічник головнокомандувача Альохін: — У нас є досить бійців. Треба зняти армію з таманського фронту та з інших, таких же, другорядних фронтів. Треба організувати єдину, міцну армію, кинути її проти Денікіка й задавити денікінщину в корені.
— Це — не реальний плян, — запротестував Калнін; — у нас немає надійно-організованих частин, а є тільки партизанщина. Частини щодалі розкладаються. Моя остаточна пропозиція — передати командування всією Кубанською червоною армією т. Сорокіну. На нього — вся надія, — його частини ще вірять йому.
Але ця пропозиція повисла в повітрі без підтримки. Ім'я Сорокіна не викликало довіри. Всім іще пам'ятна була автономівщина, подвійна політика вній самого Сорокіна, його п'янка, одверта зневага органів влади, диктаторські звички.
