на плечах бійців, дійшли до вигону й прокладали собі дорогу багнетами. Піщанка дорого віддавала кожен клапоть своєї землі. Супротивник підтяг резерви для остаточного вдару.
Рогожін перешикував своїх бійців фронтом до залізниці, лівим флангом до станції, звідки бронепоїзд мів кулеметами по колонах ворога. Ще раз пояснив:
— Позиції боронити до останнього! Коли денікінці візьмуть село, нашим доведеться відступати на Розсипне й Білу Глину.
Але червоні ще не думали віддавати село. У їх уже був досвід численних боїв із білими: милости не жди. В улицях і на вигоні йшов останній жорстокій бій. Із хат вибігали старі діди з мислівськими рушницями й стріляли з-за тинів на офіцерів. У кого не було зброї, взялись за вила й сокири. Такого опору денікінці ще не бачили.
— Ур-ра!.. Бий золотопогонників!..
Іще один удар — і ворога погнали за околицю.
По кількох хвилинах на правий фланг примчав на запіненому коні командир полку. Оглянув позиції й задоволено розгладив вуса.
— Слава, слава… А де комбат?
— Убито.
— А заступник його?
— Убито.
— А командир роти, нарешті?.. Хоч один?
— Усіх убито, т. командире!
Комполку повагом стяг з голови шапку:
— Т-так… Хто ж вас вів?
— Ось… тов. Рогожін…
Комполку пильно оглянув обтріпану, запорошену, потом і кров'ю забруднену постать.
— Ти хто такий?
Ховатися далі було б незручно.
— Рядовий 1-ї роти Бакінського полку, колишній хорунжий Рогожін.
— Ну так от що, т. Рогожін… Бійців у нас досить, командирів обмаль. Ведіть батальйон і далі. Піщанку… (він запнувся)… Піщанку доведеться віддати. Кінний дроздовський полк обходить нас від Лежанки. Вам треба щонайдовше тут затриматися, щоб нам можна було одійти на Ведмеже. Вас підтримає бронепоїзд.
— Слухаю, т. командире!
Чверть години після того підійшли денікінські резерви й бій запалав із новою силою. Ще раз дроздовці заскочили в село й ще раз вибили їх звідти багнетами. Нарешті широкий обхват позицій і настирливі атаки офіцерських полків, зробили своє: Піщанка дісталася денікінцям. Частини дивізії Федька одійшли на Ведмеже й Білу Глину.
