й заліг в окопі, наодинці з своїми думами й переживаннями.
Так… Ось, незабаром, він уступить у перший бій… У перший бій — не з німцями чи з турком, а з своїми ж таки недавніми братами, з колишними кумірами… Корнілов! Алексєєв! Денікін!.. Чи думав він у військовій школі, готуючись убивати людей, що йому доведеться стріляти на такі блискучі погони? А втім — не почував уже ні сумніву, ні вагань; усе думано й передумано. Дивно тільки, що якась пустка опанувала душу перед боєм. Увага розпорошувалася, думка перескакувала на дрібниці. Пісня жайворонків… Золота хмаринка над головою… Сіра муха сіла на холодну сталь ґвинтівки, розправляє крила й чистить тоненькі ніжки.
Що їй до людських трагедій? Вона любісінько грітиметься й завтра на сонці, а я…
— П-е-т-р-о-в-и-ч-у… Г-л-я-н-ь… К-а-д-е-т-и!..
У далині блиснуло сонце на багнетах. Широка бинда невеличких фігурок випнулася на гребінь хвилястого шляху й посунула в падину. Враз десь позаду, в селі, ударила батарея і шрапнель, захлинаючись, пролетіла над головами й розірвалася битим склом у степу. Знов і знов, частіше й частіше, нижче й нижче… Хтось невідомий трощив велетенські склянки над головами корніловців і дим розривів запльовував ясне небо. Видно було, як колона спинилася й перешикувалася. Якісь частини пішли в обход флангів, а кіннота марш-маршем метнулася в балку.
По кількох хвилинах бухнули десь ворожі батареї і ґранати з сердитим бурмотінням шваркнули свої вибухи проста в мереживо садиб і вулиць.
— Бу-бух!.. Бух!..
Зататакали кулемети, затріщали постріли з ґвинтівок. Марківський офіцерський полк ішов, як на параді, просто в лоб червоним позиціям. Рогожін стріляв разом з усіма на одинокі фігури, покинувши всяку обережність, підвівшись на одно коліно. Спочатку ворушилася думка:
— Оцей високий — чи не Фролов бува? А то — чи не Єргушов?
А потім окремі постаті злилися в одного багатоликого ворога, що ніс на своїх багнетах старе життя, з новими утисками й заколотами. І він бив, уже не вибираючи. Раптом почув, як Рябошапка підліз до нього й сердито-дбайливо гукнув:
— Ляж, тобі кажу! Смерти не шукають. Вона й сама знайде, як треба.
Оглянувся на нього п'яними від захоплення очима:
— Я її не собі шукаю… Я он отим, що йдуть, її вишукую.
Канонада все дужчала. Розстрільні наближалися. Двічі-тричі земля в окопах ахнула й метнулася вгору з шматками
