— Так то так… А на ділі може воно й не так буває.
Село з приходом дербентців загуло роєм потривожених бджіл. Від Корнілова побував парламентер із наказом: добрармія не воює з селянами; головнокомандувач вимагає вільного пропуску… Село розкололося надвоє. На просторій площі, де печерицею встала церква, а широкі вулиці побігли в степ, щодня відбувалися мітинґи біля виконкому. Сірі постаті салдатів тонули в масі селян, що приходили з жінками. Літні люди одностайно виступали проти воєнних намірів дербентців.
— Навіщо підводити все село? Пропустити Корнілова та й край! Нам він — як болячка, а воювати все ж не слід. Нехай іде собі.
— Голова капустяна! Ми їх пропустимо, інші пропустять, а він тоді й сяде на шию. Чи нам страшний отой Корнілов? У нього там жменя пошарпаних офіцерів та киргизів. Ми тільки вдаримо з своїх батарей та сипнемо з кулеметів, то їм і капут.
— Насипе він тобі!
— Гуртом візьмемося, то не насипе!
— Цього ще не було… з турецького фронту повтікали, а тут на нашу голову, в селі хочете воювати!
— Ну й тютя ж ти полив'яна! Тож таки — турок, а то — Корнілов! Що мені винен турок? А Корнілови сотні років нам на шиї сиділи та й далі хочуть сидіти.
Салдатів підтримала селянська молодь. Вирішили: літнім селянам рити окопи, молодим брати ґвинтівку. Сивобородий крамар, дідок з апостольським обличчям і шарлатанською вдачею, стежив із свого рундучка за суперечками й посміювався в бороду.
— Ох і чесоне ж вас Корнілов! Ну куди вам отаким воякам, проти царських генералів?
— А ти мовчи, гнила крупа! Бо коли б я тебе раніш не вчесав!
— Та я ж нічого… Мені що? Моя хата скраю.
— Нам не треба таких, що скраю… Гнида!
Того ж дня, за селом, де вітряки стали на варті над Ягорлицьким шляхом, вдивляючись у синю далечінь, тисячі лопат рили довгу лінію окопів. На вигоні молодь формувала загони й спішно навчалася немудрої техніки — закладати набої та випускати кулі в повітря.
Рогожін із своїми товаришами стояв у старого побожного дідка, тут же над вигоном. Одного сина в нього пожерла війна. Другий, парубок, узяв тепер ґвинтівку проти Корнілова. Була ще молода невістка-вдова, що мовчки, затаївши своє горе, занурилася в роботу, піднімаючи своїх сиріт на ноги.
Дід Микола усім єством своїм ненавидів війну.
— Несправне діло… Не по-божому…
Рябошапка повів наступ на дідову євангелію:
