вже знаємо, що наші оселі горять, наших батьків і братів убивають, жінок і сестер ґвалтують. Так чого ж нам іти на Кубань, коли наш обов'язок — боронити їх?
— Правильно! Не підемо на Кубань!
— Наша путь — до Грозного! Там 111-й полк!..
— Ганьба! Нас живосилом тягнуть на війну! Досить уже навоювалися!
— Це зрада, товариші! Не піддавайся!
— Тримайся свого ешельону! Добровільно не підемо!
Орловський даремно стукав кулаком по столу й кричав, напружуючи горло. Салдатська маса хвилювалася, очі горіли, вигуки перекочувалися з краю в край, клацали затвори ґвинтівок. Поліщук мовчки чекав, насупивши брови. Нарешті всі, кому була охота, накричалися: голова зборів мав змогу сказати своє слово.
— Який там провокатор кричить про зраду? Тихо! Ми для того й зібралися, щоб вирішити, як краще… Слово для пояснень належить т. Поліщукові.
Поліщуків голос задзвенів чавуном.
— Так не можна, товариші, розв'язати справу. Ніхто вас не силує йти на Кубань. Коли хочете розійтися по власних оселях — воля ваша. Але зважте одно. Ваші оселі, ви кажете, горять… Зможете ви їх боронити, чи ні? Звісно — ні, бо вас на Тереку — жменя. Наші оселі ще не горять, але наші серця давно горять. Ми в Александрополі ухвалили йти на станцію Кавказьку, бо звідти йдуть колії на Ростов, Катеринодар, Ставрополь і Владикавказ. Там, навкруги, сотні тисяч наших пригноблених братів і десятки тисяч озброєних городовиків-селян. Ми там зможемо стягти такі сили, що з ними визволимо і Кубань, і Терек, і Ставропольщину. Товариші з Терека хочуть спочатку заглянути до своїх осель… Не заперечуємо. Ми знаємо, що вони однаково повернуться до нас. Але нехай вони пропустять поперед себе частини Бакінського полку. У Бакінців тут ніщо не горить: вони швидше полагодять з чеченцями. А терці почнуть мститись і тільки ускладнять справу.
— Правильно! Хай бакінці перед ведуть!
— Неправильно! Наші частини на черзі!
— Товариші, не піддавайся! Це вони хочуть нас обеззброїти, забравши зводну батарею!
— На чортів нам миритися з бритолобими? Вони наших ріжуть, а ми їм прощатимемо?!
— Геть Поліщука!
— Товариші! Тримайся біля своїх вагонів! Розбирай ґвинтівки!
Пристрасті розпалювалися. Поліщук рішучо сів біля Орловського.
— Я ж вам казав, що цей Доногуєв — хитра бестія. Він зі своїм батальйоном іще й не такої каші наварить.