Сторінка:Капельгородський П. Шурган (1932).pdf/30

Цю сторінку схвалено

Горбоносий банькатий капітан зводного батальйону Доногуєв придуркуватим голосом блазня кинув:

— Поки що, не ми їх ведемо, душа моя, а вони нас ведуть. А ви не пручайтеся, пане поручнику. Пливіть собі за хвилями до свого берега.

— Ха!.. А далі що?

— А далі — нам аби тільки до Владикавказу. Там, брат, починають серйозне діло: Дон, Кубань, Терек, Урал…

— Знаю!.. Старе! Була вже в Петроґраді рада козацьких депутатів: Міхеєв, Дутов, Ткачов…

— А, — тисяча чортів! Плювать нам на всякі там їхні ради! Тут уже не рада вам, душа моя, а справжня козацька держава.

— Байки!

— Ні, не байки! Я тримаю зв'язок із Владикавказом. Ось послухайте…

І вони зашепталися, схилившись над піском, де капітан почав викреслювати цифри й лінії.

Сухе, лунке повітря раптом прорізав потужний довгий поклик паровоза.

— Ого! Нас уже кличуть. Напевне розвідка вернулася.

Річка тим часом випліскувала на берег чоту за чотою. Похапцем натягали брудну білизну, заялозені штани, гімнастьорки, чоботи, черевики, обмотки й поспішали на станцію. Веселий Нагнибіда нагнав групу офіцерів і вишкірив зуби до Доногуєва:

— От ми й дома, пане капітане!

— Ні, ще не зовсім, душа моя… Ти з Грозного?

— Та ні, я з Кандаурівки. Мені б тільки за Хасав-Юрт, а там, їдять його мухи, рукою подати!..

— Ну, от бач… А комітет хоче послати нас через Кізляр аж на Кубань.

— Якого чорта? У мене тут, можна сказати, хазяйство, багнет їм у пузо.

— А в їх — там, можна сказати, хазяйство.

— Ну то й хай вони собі туди їдуть, а я на це не согласен… Та що ж це таке? Братишечки?!

Нагнибіда покотився до своїх, вигукуючи дорогою, що комітет їх зраджує.

— Я три роки, можна сказати, баби своєї не бачив, а вони, багнет їм у пузо…

Буйними хвилями салдати заливали станцію. Чир-Юрт ущерть забили ешельони з людьми, кіньми, гарматами й повозками. Пахло табором і безладдям. За колією походні кухні варили вечерю. На вагонах, гарматах, одноколках мальовничо висіла й сохла випрана білизна та всяке лахміття. Десь у густому гаморі захлиналася гармошка і в лад їй ляскали шкарубкі долоні, а важкі чоботи вигупували невмиру-