чував, що ця звичка має свої неприємності. Ще в Ставрополі його погони завдавали йому на вулиці деякого клопоту, — спасав значок члена ради салдатських депутатів. Владикавказ, правда, мав трохи інше обличчя. Він стояв осторонь основної колії, що нею й понад нею рухалися сотні тисяч салдатів із кавказького фронту. Проте, хвилі стихійного руху плескали й обабіч великого шляху: чистеньке місто, притулок срібних і золотих погонів козацької військової аристократії, засіріло рваними шинелями й брудними гімнастьорками. А ще й більше того появилося на вулицях, на базарі й на передмістях чеченських, інгушських і осетинських джиґітів, у хвацьких абож у рваних домотканих черкесках, із кинджалами й револьверами при боці. Щодня сунули вони з гір до „Капкаю“, придивлялися, прислухалися, рознюхували, чим пахне нова політика.
Рогожін до військової школи приятелював із такими шибайголовами, блукаючи з ними по лісових хащах за кабанами абож по комишах за ланчуком. Але тепер, проїжджаючи мимо мальовничих груп на бульварах та на перехрестях вулиць, відчував на собі тільки ворожі гострі погляди з-під баранячих волохатих папах, і з-під салдатських брудних шапок. Іноді долітала придушена одверта лайка на всіх місцевих жаргонах і мовах:
— Генуш!..[1]
— Ет баласи!..[2]
— Золотопогонна сволота!
Рогожін ламав свої брови в задумі й не знаходив собі ради. Звідки така ворожнеча? І чим він персонально завинив перед ними, надівши ці погони?.. Що більше думав, то більше губив рівновагу. Справа, звичайно, не в погонах: погони можна скинути, це тільки форма. А от — цілий новий світогляд, нові думки, почування й прагнення, що прищепила йому школа, — чи не стали вони, разом із погонами, між ним і цим навтопом?
Подумавши, мусів чесно визнати, що стали.
— Алеж я справді прагну добра їм усім… Натовп не завжди йшов за пророками своїми, — було таке, що він побивав їх камінням. Чи ж треба обов'язково підроблятися до натовпу? Він не розуміє, що таке — справжня демократія. Во ім'я її треба боротися з темною стихією.
І знов єхидна думка:
— Боротися з народом — во ім'я народу?
Проте й на це були готові, заялозені формули:
— Ну, що ж? А хіба не доводиться боротися з самим собою, во ім'я власних інтересів?
