— Я знаю, Климе… Я по собі це знаю. Половина людей ходить навколо свого щастя й не бачить, де воно. Та не в тім справа, Климе…
Голос її забринів м'яким смутком:
— Може ми всі тепер підемо за Маринкою… Дак навіщо ж жалкувати за тим, чого не було? Пам'ятаєте її слова? „Треба вміти вмерти, Климе“…
Байсунгуров хвилину помовчав і раптом твердо й упевнено підвів голову:
— Це не мудра штука, Тасю… Вміти жити — далеко трудніше. Давайте перемінимо тему…
У ночі похолодало; пішов сніг. Рогожін прокинувся, укрив краще Тасю й тут помітив, що Байсунгурова немає. На його місці приколота була сухою стеблиною записка.
Рогожін похапцем викресав огонь і — схвильований — прочитав:
„Любі мої! Я іду від вас. Знаю, що таке — шурган, і знаю також, що наших припасів на трьох не вистачить. Комусь із нас треба піти. Не вважайте це за сантименталізм розмагніченого більшовика, — це тільки акт послідовности. Хтось там сказав, що людина є тварина соціяльна… „Один за всіх і всі за одного“… Це — прекрасно. Але соціологія — не математика, а соціяльне ціле — не сума аритметичних одиниць. Я забував про це і, во ім'я соціялізму, проходив у житті мимо окремих Маринок, як мимо верстових стовпів на шляху в майбутнє. Це моя персональна помилка. З вами, з Маринкою, я усвідомив її особливо яскраво і хочу тепер виправити, оскільки зможу. Сто раз я йшов на смерть ради цілого, ради своєї кляси, — дозвольте ж мені сто перший раз піти на це ради одиниць, що становлять цю саму клясу. Я думаю, що мій партквиток від цього не зблідне й не злиняє.
А втім — може ще нічого й не буде, — ні шургану, ні саможертви, а тільки дон-кіхотство… Це було б найгірше: в історії 11-ї армії не повинно бути ні смішного, ні жалюгідного…
Прощайте, мої любі! Я йду з радісним відчуванням, з твердою вірою в ваше спасіння і в нашу остаточну перемогу.
Клим Байсунгуров“.
Рогожінові защеміло в грудях. Розбудив Тасю.
— Ах, Климе, Климе! Ну куди ти пішов під таку завірюху?
Тася плакала:
— До Маринки, Гаврику, до Маринки…
Спати вже не довелося. Вітер дужчав і дужчав. З півночі ударив буйним вихром і помчав хмари понад самою землею.
— Починається Тасю… Ще кілька хвилин — і тут буде пекло.
Він притулився до перекинутої, прикопаної піском повозки, посадив біля себе Тасю, закутав її й міцно, міцно пригорнув до себе.
