Тихий вечір поплив над горами. Сутеніли внизу долини. Гірські кряжі співали німі величні хорали кришталевим просторам. Улянка отямилася.
— Демиде… Хтось стогне… То Івасик стогне…
— Ні, Улясю, то чакалки десь унизу.
— Ти не журися, Демиде… Мені вже однаково — не життя… Після Івасика, після Варочки, після всього… А ти — живи… Відплати за все… за всіх…
— Добре, Улясю!.. Зброї не буде — руками рватиму!.. Зубами гризтиму!.. Ох, Улянко!..
Опівночі вона вмерла. Поцілував її в губи.
— Прости!.. Без могили, без хреста кидаю тебе так! У серці схороню.
Поклонився в ноги й підійшов до Василька.
— Прокинься, синку!.. Підемо доганяти.
Василько лежав у жару й бурмотів невідь-що. Демид перекинув ґвинтівку за плечі, взяв сина на руки й поніс. Ішов з останніх сил. Хворий хлопець каменем тяг до землі. В скроні стукало, в грудях боліло, ноги підламувалися. Упав.
Сів і довго думав гірку думу.
Десь далеко на сході юний ранок розсунув темну завісу й глянув на скорбну постать безпорадної людини…
Пора! незабаром армія покине свою ночівлю і піде далі.
— Сину мій, сину!.. Радосте моя!..
Підвівся, здійняв кулаки до мовчазного неба й скрипнув зубами:
— О, прокляте!!!
Підняв ґвинтівку, нагнувся, поцілував Василька в лоб, одійшов кілька кроків і прицілився…
Постріл громом покотився по ущелині. Постріл розірвав повітря й плюнув у небо жахом і відчаєм.
Короп, хитаючись, пішов сошою до перевалу. Дорога побігла вниз.
Таманська армія, загартована муками й утратами, озброєна вовчою люттю, котилася з гір до станиці Білоріченської, куди відступили з Катеринодару, під тиском денікінців, розбиті загони Сорокіна.
Тут заступили дорогу таманцям генерали Покровський і Гейман з десятками гармат і кільканадцяттю тисячами здорових нагодованих бійців. Білі загони навалилися на першу колону Ковтюха. Самовпевнений генерал Покровський прислав йому зухвалий генеральський наказ:
„Ти, мерзотнику, так тебе й так, зганьбив усіх офіцерів російської армії й фльоти, вступивши до лав більшовиків, ворів і босяків. Май на увазі, бандите, що тобі й твоїм босякам прийшов кінець. Далі ти не втечеш, бо тебе оточило моє вій-
