Билася в розпачі головою об землю:
— Демиде!.. Боже ж мій!.. Демиде!..
Зомліла й так лежала над сошою. А мимо — довгою биндою вози й виснажені, голодні люди.
Короп узяв на руки малого Івасика й поніс, хитаючись, за скелі, над кручу. Сухе було, як тріска, а голова бовталася на тоненькій шийці. І очі, великі, мученицькі очі, на спаленім сонцем обличчі. Обхватило рученятами батька за шию.
— Тату!.. їсти!..
— Пожди синку, пожди любий… Ось скоро, скоро…
Казав і плакав. Ішов і спотикався. І з кожним кроком — у серце гострий цвях.
Став над кручею, Цілував хлопця й плакав. А воно дивилося незрозумілими очима й само кривилося:
— Тат-ку…
— Прости мене, синку, прости мій дорогий!.. Я…
Г-гех!!!
Чи сам кинув? Чи невмолима клята доля залізною рукою одідрала від серця й шваркнула на гострі скелі внизу? Чи то дитячий вереск розрізав повітря, а чи батькове серце розкололося надвоє?
— Івасику!.. Сину мій!.. О, будьте ж ви прокляті…
Опам'ятався й швидко пішов назад: кожна хвилина дорога. Тремтячими руками підвів Уляну. Обняв і заплакав.
— Ходім, серце…
Дивилася далекими, сухими очима й мовчки понесла далі Варочку. Василько ледве тримався на батьковій шиї, — його била пропасниця.
Вечором жували якесь коріння, їли терпкі зелені кислиці. Уляна лежала мовчки, уткнувшись обличчям у руки. Ранком вона не могла підвестися. Маленька Варочка ледве пищала.
— Демиде… Покинь мене з Варочкою… Це ж не довго… Іди собі далі з Васильком… Я вже не можу… Івасик назад тягне… З кожного урвища кличе…
Сидів мовчки поруч, опустивши голову, обнявши коліна. А в душі — розпач і жах.
— Демидику… Однаково помремо…
— Добре. Помремо разом. Еге ж, еге ж… Я від тебе не піду.
Валка йшла мимо. Падали коні й люди. Падали матері з малими дітьми й плазували, виючи з одчаю. Трупами й кістками встилався довгий страдницький шлях. Вовками йшли далі виснажені люди.
До вечора Варочка вмерла. Мати не плакала, прощаючись із донею; благословляла милосердну смерть-визволительку. Демид одніс маленький висохлий трупик далі від дороги й завалив камінням. Вернувся й сів коло жінки. Останні підводи проїхали вгору. Спотикаючись ішли відсталі, хворі, немічні.
