Двох меншеньких узяла на руки. Почепили сакви. Короп витяг із воза ґвинтівку.
— Покинь, Демиде… Не донесеш.
— Мушу донести… Еге ж, еге ж… Ще спереду ворог жде.
Ішли до півдня під палючим сонцем. Василько впав і вже не підводився. Плакав, чіплявся за батька й молив вип'яченими від жаху очима:
— Ой, таточку, не кидайте мене!.. Не кидайте мене, таточку, я боюся!
Короп стояв, схиливши голову й пекучі сльози падали на гарячий камінь. Такий утішний був хлопчик… Помічник ріс батькові-матері.
Заскрипів зубами й повернувся до жінки темний, як ніч.
— Уляно… Нічого не поробиш… Давай маленького покинемо, а я понесу Василя.
Закричала, завила не своїм голосом:
— Демиде!!! Не віддам!!! Убий мене разом із ними, — не віддам!.. Рачки лізтиму, доки й ляжу, а їх нестиму!
Зірвав пошарпаний картуз і кинув об землю з відчаю.
— Уляно!.. Всі ж так загинемо!.. Виснажимося і не дійдемо!.. Треба вибирати!..
Впала на коліна, рвала на собі волосся й голосила:
— Мене вбий спочатку!.. Я їх усіх носила, всіх годувала!.. Що ти задумав, іроде?
Вирвала з його рук чотирилітнього Івасика. Малу Варочку прив'язала на спину в оклунку, — тільки змарніле личко з почорнілими губами виглядало. Пішла далі спотикаючися. Хворий Демид посадив на плечі Василька, прив'язав ремінем.
— Держись, синку!..
— Ма-мо!.. Їсти!..
Мовчали. Ішли кам'яною, розпеченою сошою, козячими стежками навпростець, над урвищами, далі й далі, через перевали, до Майкопських долин, до землі рідної, кубанської.
Падали з ніг і знов підводилися. Падали й несли трьох дітей.
— Демиде!.. Далі я не можу!..
— Уляно!..
— Мужу мій… Убий нас усіх!.. Однаково помремо… Убий нас, любий, і йди далі!.. Іди, щоб помститися… за все…
— Що бо ти кажеш?.. Відпочинь трохи. Ми не відстанемо, — ззаду йдуть іще слабіші… А тільки… (Він нахилився до неї)… Івасика треба покинути…
Плакала й стогнала:
— Убий мене, Демиде!..
— Слухай… У нас — два сини. Всіх не донесемо. Як пропадеш ти або я, однаково всі поляжуть трупом. А так — буде легше.
