відомого в Таманщині бойовика-матроса Матвієва. Він із своїми партизанами бився з німцями на Україні, відступив на Кубань і тут продовжував боротьбу й не раз колошматив 58-й Берлінський полк. Першою колоною пішов загін т. Ковтюха, сміливого, рішучого, талановитого командира, колишнього офіцера з бідняків-городовиків станиці Слав'янської.
Все спасіння тепер полягало в швидкості. Ішли вдень і вночі, ледве давши кілька годин перепочити. Другого дня колона Ковтюха була вже за 50 верст в Архип-Осиповській, де розбила білий десант і пішла далі. В Туапсе їй загородила дорогу грузинська дивізія. Її позиції на Михайлівському перевалі вважалися за неприступні. Тут на кам'яних чотирисаженних кручах 16 гармат і кілька десятків кулеметів стерегли вузеньку биндочку соші, поміж двома стінами, звідки мала вийти таманська армія. Обірвана, боса, голодна колона Ковтюха нічною атакою взяла неприступні позиції; продравшись козячими стежками, обійшла місто з півдня, захопила порт, змела грузинську дивизію, взяла 16 гармат, десять кулеметів, кілька тисяч гарматнів і 300 тисяч набоїв до ґвинтівок.
Але бойові обставини гнали армію далі й далі, через гори, до своїх. Що швидше, то більше надії на успіх, щоб денікінці не могли замкнути її в кам'яних коридорах гірських перевалів, з Кубані й з моря.
Обози біженців пройшли до Туапсе понад 250 верст важкою кам'янистою дорогою та пісками, під палючим південним сонцем. Худобу поїли. Третина коней подохла з голодухи й утоми. Люди, обірвані, засмажені, виснажені, брели з оклунками й дітьми за плечима. Проте, після коротенького відпочинку вирушили далі, в гори, — швидше, швидше до своїх.
Вузенька соша гадюкою випиналася на узгір'я, поміж убогими полями знятої кукурудзи. За ними хмурі, суворі, кам'яні стіни ледве розступилися, щоб пропустити ущілинами вузеньку, але довгу-довгу бинду людей. Камінь і небо. Камінь і спека. Тільки містинами — невеличкі гірські долини, з убогими перелісками, де попадалися дикі кислиці.
Ішли, не спиняючись, щоб швидше вийти з голодного краю, за перевали. Їли траву, коріння, зелені кислиці. Жували хворими закривавленими яснами стебла кукурудзи для дітей. Мерли діти, дохли коні. Діди, батьки й матері перекладали на власні плечі деяке майно й малечу та йшли, йшли, з малими перепочивками далі й далі, вище й вище, падаючи з утоми. Одяг порвали на лахміття, взуття стерли на клапті. Півголі й босі ступали порепаними, в кров порізаними ногами.
Над валкою стояв слабий дитячий писк і стогін хворих, що тонув у рипінні коліс, у гармидері натовпу:
— Ма-мо!.. Їсти!..
— Голубчики… пити!.. Хоч краплиночку!..
