Рогожін нахилився й поцілував його в лоб. Не міг уже стримувати себе: гаряча сльоза капнула на обличчя мученикові. Рябошапка важко видавив кілька слів:
— На-ші… вте-кли… не на-го-нять…
Доногуєв лютував. Замість 5—8 тисяч полонених — якісь чоловічі обрубки! Правда, за партизанами погналися, але знищити їх уже не пощастить.
— У-у, більшовицька сволото!.. Ну, червоний комбате, товаришу Рогожін, — ми тепер з тобою поговоримо!
Він оглянувся й побачив біля садиби велику яму, викопану для глибокого льоху.
— Гей, ви!.. Всіх поранених — негайно в цю яму! Послати за лопатами й закопати живими! А цю… цього мерзотника залиште на кінець. Я заб'ю осиковий кілок у спини його товаришам і посаджу на нього цю більшовицьку наволоч!
Рогожін захитався.
— Доногуєв!.. Є всьому міра… І є всьому кара… Не думай, що все це так і минеться.
— Годі! Заткніть йому горлянку!.. Починай!
Знов підскочив услужливий вахмістр.
— А ну, замовчи!.. У, падло більшовицьке, так твою…
Він розмахнувся, вдарив Рогожіна просто в закривавлене обличчя й з огидою витер руку. Рогожін упав поруч Рябошапки й охопив його руками. В грудях хлипало й клекотіло.
— Ах, Степане… Степане…
— Ні-чо-го… бра-те мій… ні-чо-го… Вже… недовго. Візь-ми… сер-це… в жме-ню…
Денікінці вхопили Рябошапку й потягли пошматоване тіло до ями. Він прокусив собі губи до крови, щоб не стогнати. Мовчав.
— Г-г-е-х!!!
Розкачали героя Піщанки, Білої Глини, Тихоріцької, Кавказької, Ставрополя, колишнього наймита — робітника, волею революції — червоного командира 1-ої чоти Степана Йвановича Рябошапку й жбурнули на дно ями. Глухо застогнав і стих.
— Далі!
І попливли до ями покалічені, забинтовані, й незабинтовані безпомічні поранені. Декому довелося в'язати руки й ноги.
— Г-г-е-х!!!
Один по одному, один по одному летіли до ями. Стогін, зойки, вереск різали повітря. А з лазарету несли нових і нових мучеників.
— Товариші! Не забувайте замучених! — кричали вони.
— Смерть катам!
— Нехай живе революція!
Яму наповнили.
— Лопат!
