Проки́нулось воно дру́гого ра́нку, бідне: поба́чило, де опини́лося, та — як запла́че! Куди-ж-то не глянь — усе вода, усе вода, а на землю доста́тись — і не думай!
А жаба стара́, тим ча́сом, прибіра́є кімна́ту на дні болота. Заквіча́ла її очере́том, сікняго́м, ря́скою... та, скінчи́вши, й поплила з своїм сином до лата́тини, де було дівча́тко, за її ліжком-горішком. От, допливши, уклони́лась низе́нько стара́ із води, тай каже: — «ось мій син! Він тобі чоловіком буде. Я вам на дні болота приготу́ю чуде́сну осе́лю!»
— «Ква ква! Бре-ке-ке!» Тільки й умів дода́ти жабе́нко.
Да́лі, взяла вона ліжко й поплила собі геть, а Цали́нка й зосталася сама́ на зеле́ній лата́тині; плаче, бідна, суму́є, та як зду́ма про жабу пога́ну, та про гидко́го жабе́нка, що мав її чоловікомъ бути, — так і заллється гірьки́ми!
Учу́ли мане́нькі рибки́, що жаба каза́ла, — от і забажа́лось їм подиви́тись на те дівча́тко; ви́сунули вони головки́ з води і поторопіли — так воно в очу́ їм упало! Деж, щоб таке́ мане́сеньке, — та
