Забу́лося й горе, і лихо каченя́ті; весе́ле та щасли́ве зробилося! Теперь тільки дізна́лося воно ра́дощів, диву́ючись на свою вро́ду вели́чню, Старі на́віть лебеді плавали навкруги́ та ла́щилися до ёго!
Прибігли у садо́к і дітки ки́дати хліб та зе́рнятка у воду, а найменше — як крикне: «ось і нови́й ще!» А дру́гі теж: — «еге, спра́вді, ще й дру́гий прилетів!» Та й почали́ стриба́ти на бе́резі, та пле́скати у доло́ні; а да́лі побігли за батьком і матірью, та й вернулись уку́пі з зе́рном та хлібом. — «Нови́й ле́бідь найкра́щий! Який молодий та гарне́сенький!» каза́ли ра́зом усі. І старі ле́беді на́віть перед ним уклони́лися.
Засоро́мився ле́бідь з того́, та й сховав між кри́ла свою голову. Він не знав на́віть, як ёму й бу́ти, — так ото вже бага́то ра́зом випало ёму щастя! Але він не гордува́в: добре серце ніко́ли не горду́є. Згада́лося ёму, як з ёго кепкува́ли і гидува́ли ним скрізь, а тут ось кажуть, що він ніби найкра́щий! І бузо́к на́віть схиля́в перед ним свої ві́ти, а сонце так га́рно та любо
