Коли-це, з-за темного гаю виплило троє лебедів — білих, чуде́сних. Плили вони по воді й пле́скали кри́лами. Каченя́ вже раз ба́чило ціх вродли́вих птиць і журьба́ невимо́вна стисну́ла знов ёму серце.
— «Я попливу́ до ціх царьски́х птиць, хоч і вбьють за те, що таке пога́не, та насмілилось до їх збли́зитись! Сількись! Хай кра́ще вони вбьют а ніж качки́ кусатимуть, чи кури би́тимут чи дроби́нниця штовха́тиме ногою! Кра́ще вмерти від них, а ніж знов терпіти му́ки у зіму»!
Кинулось аченя́ у воду і поплило лебедя́м назу́стріч. А лебеді́, як заба́чили, та прямо — на ёго, настопіривши пірья. — «Вбийте мене́»! каже бідола́шнє, схиливши головку до води, та й трива́є смерти.
Але, як гля́нуло ненаро́ком у воду, а вода одбива́ла під ним ёго вла́сний вид, — гля́нуло, та й не стя́милось, і оча́м своїм не йме віри: воно вже не ги́дке каченя́, сіре та бри́дке, воно само́ уже лебідь!
Не велика біда́ й ви́лупитись на пти́шні, коли з лебедя́чого яйця́ ви́клюнесся!
