І сердешне каченя́ журли́во лягало собі у за́кутку.
Раз якось свіжий вітре́ць подихнув і со́яшний про́мінь блиснув у ха́ті; вутя́ті та́к забажа́лося поплавати по воді, що воно не сте́рпіло про це курочці похвали́тися.
— «От, ви́гадки!» одказа́ла та: — «роби́ть тобі нічого, то й лізе у голову не-віть-що! Кра́ще-б я́йця несло, або хоч муркотіло, то й привере́ди-б мину́лися!»
— «А як то хо́роше плавати по воді!» каже мане́ньке вутятко: — «як-то втішно, коли хви́ля змиє тобі голову, або як пірнеш на дно!»
— «Куди́-ж-пак, як хо́роше!» одрізала ку́рка: — «мабуть ти з глу́зду вже зсу́нулось! Спита́й хоч у кота, — а він розсудли́війший над усіх, що я знаю, — спита́й-же, чи він, пак, любить плавати, або у воді порина́ти? Спитайся хоч у нашої старе́нької пані-ма́тки, — розумнійшої за неї нікого нема́, — чи ти-ж, пак, спра́вді думаєш, що їй корти́ть плавати, або разбивати головою хви́лю?»
— «Не розумієте ви мене!»
