Сторінка:Казки Андерсена з короткою ёго життєписью (1873).pdf/44

— 40 —

 Повіну́в вітер; стара́ верба́ загойда́ла гілля́м, — і з зеле́ного листя крапля́ста роса упала, — мов плакало де́рево...

 — «Чого ти, ве́рбо, пла́чеш!» — пита́ють горобці: «Тут така́ благодать божа! Глянь, — я́к сонце світить; подиви́сь, — я́к росхо́дяться хмари! Хиба́ ти не чуєш, як квітки́ па́хнуть, та ку́щики? — Чого́-бо ти плачеш, ве́рбо стара́?»

 От, верба́ тоді й росказала про гре́ччине гордува́ння і про ка́ру, що вона приняла́ за пиху́ ту нікче́мну; а горобці вже росказали мині, як, раз у-ве́чері, проха́в їх, щоб поба́вили ка́зкою.