От, на дру́гий рік підбі́льшала вона на цілий па́рост, а на там-то́й — ще на оди́н; бо за́вжди у тих яли́н так ро́биться, що скільки па́ростів, тільки, мовля́в, і ро́ків прожило́ дерево.
»Ох! коли́-то вже я буду таким вели́ким де́ревом, як дру́гі!» зітха́ло дере́вце мане́сеньке: — «я́к-би роски́нулась тоді я своїми вітами ши́роко-ши́роко, та з високо́стей позира́ла-б верхівьям своїм на світ той дале́ко навко́ло! Пта́ство мости́ло-б гнізде́чка по моїх гіллях, а в вітер, і я-б змогла́ тоді так пи́шно та гордо, як друѓі, хита́ть головою!»
Не тішилась вона ні со́нечком, ні пта́шками, а ні черво́ними хмаронька́ми, що ра́но й ве́чір над нею ли́нули.
А як ста́ла зіма́, і усла́в геть усе білий-білий та яскра́вий сніжо́к, то за́йко було переско́чить яли́ну леге́сенько, та й ся́де під не́ю: ох, як-же їй те було при́кро! Але мину́ло дві зімі, і на тре́тю деревце́ уже так вго́ру підби́лося, що за́йко му́сив обіга́ти ёго навко́ло. «О! зроста́ти, більшати й ви́щати — нема́ над це кра́щого в світі!» воно думало.
