Сторінка:Казки Андерсена з короткою ёго життєписью (1873).pdf/23

Яли́нка.

а́ полі геть, в однім бо́рі, росла́ собі гарне́сенька мане́нька яли́ночка. Стоя́ла вона на кра́снім морі́жку во́здуху було до́сить, со́нечко огріва́ло з-усю́ди, а навко́ло бага́то росло́ підста́рших і ста́рших подру́жок-яли́нок та со́сен. Так отій-же яли́ночці бажа́лося так нетерпля́че підрости́ та підбі́льшати! Чи до те́плаго со́нечка, чи до ласка́вого повітря — зверта́ла вона мало ува́ги; байду́же було їй і до діток селя́нськіх, що було́ так ве́село навко́ло неї гомоня́ть та скака́ють, як коли́ прибіга́ли у ліс по суни́ці. Часто було назбіра́ють вони суни́ць тих повнісенький гле́чик, тай посіда́ють під яли́нкою, ка́жучи: «Гля́ньте! яка́-бо га́рна оця мане́сенька!» А вона-ж цёго сло́ва й знести́ не приміла.