— Яке гарненьке, яке миленьке дитятко! — захоплювалась вона, посадивши Васю собі на коліна. — Візьмім його, Колю, — звернулась вона до чоловіка: — дуже він мені подобається. Таке делікатне, таке інтелліґентне личко.
— Воно ніби хоробливе, — змагався пан Гордієнко.
— Я ніякої хороби в йому не знайшов, — озвався я. — Що правда — дитина дуже делікатна, мало їсть. Може, як-би його на літо в село вивезти, молочком одпоїти, то й дужчий став-би. Городянська дитина.
— Все це можна, — казала пані. — Ми що літа виїздимо на дачу або в маєток, у Полтавщину. Так як-же, Колю: візьмемо цього?
— То берім, — згодився чоловік.
Я хотів зробити останню, безнадійну спробу зачепити жіноче серце.
— Добре діло ви робите, пані. Робіть-же його до кінця: не розлучайте братів і беріть обох разом.
Пані Гордієнкова подивилась на Жоржика і скривилась.
— Qu'il est laid, vulgaire![1] — сказала вона по французькому до чоловіка.
— Иноді в негожому тілі душа гарна буває — сказав я на це. — А ця дитина дуже добра. Як він любить свого братика!
- ↑ Який він негарний, простий!
