бо навіть, щось забув я із своїх річей. І суду карного, здається, того дня не довелося мені чинити.
Коли я оглянув усіх хворх і тих нових, що прибули, і вже збірався йти до дому, до мене підійшло троє дітей із старших, хлопець і дві дівчинки, і нерішуче спинились.
— Чого вам, дітки? — спитав я.
— Доктор… нерішуче почала одна з дівчаток: — простіть Віру Миколаївну…
— Що таке? — здивувався я.
— Простіть Віру Миколаївну… вона більше не буде… Дозвольте їй встати.
— Вона більше не буде! — повторила й друга дівчинка, дивлючись на мене благаючими, світлими, як небо, очима, повними сліз. — Простіть її… Не гнівайтесь на неї!…
Тоді тільки я зрозумів діток: вони думали, що я покарав Віру Миколаївну за якусь провину і вклав її до ліжка; і ото вирядили делєґацію до мене просити за любу свою надзирательку.
— Діточки мої! Я не карав її. — Вона не винна. — Вона… нездужає.
Саме тоді служниця прийшла сказати, що Віра Міколаївна прокинулась і просить мене зайти до неї.
Я забрав із собою й „делєґацію“, щоб вона наочно переконалась, що я ані трошки не гніваюсь на Віру Міколаївну.
