— Ось зараз тебе відвезуть у притулок, то там заснеш.
— Я не хочу нікуди. Тут у вас тепло і м'ягко, і ви добрі люде. Я собі ось тут засну.
— Та тут люде ходять, гомонять, стукають…
— Нічого. Я дуже хочу спати.
Дитині справді оченята аж злипалися.
Околодочний згорнув своє пальто у валок, поклав дитині під голову, і Толік у мить заснув твердим здоровим сном утомленої дитини.
— Жаль мені було його будити, — росказував мені другого дня вранці той околодочний, сам привізши Толіка у притулок: — так він солодко спав, а на дворі такий холод, вітер, — так він і переспав у мене на канапі в дежурній. Вранці не хотів з городовим їхати: — „Хочу, — каже, — з вами жити, бо ви добрий“. Я-ж одинокий, — що я з ним робитиму? Знов у канцелярії участку держати його не можна, та хоч-би й можна було, то що там дитина побачить і почує доброго, крім поганої лайки та п'яних, розбитих морд… Мусів сам везти його сюди, бо аж плакав.
У Толіка в руках була плиточка шоколаду, і він цупко держався за рукав околодочного.
— Як то дитина прив'язується скоро! — зітхнув околодочний.
— Добре з ним повелися, воно й оцінило ту добрість чистим дитячим серцем, — сказав я. — Ну,
