Сторінка:Йогансен Михайло. Доробок (1924).djvu/98

Цю сторінку схвалено
 
XIV.

Сон.


Я станув на горі і підо мною
Долина вуста вічнії роскрила,
І поточилися блакитні соки,
Де хмари тихо розгортали крила
І надималися летіти у майбутнє
— В обійми вод блакитнооких.

І я простер свої обійми полю
І людім, що колись по нім поспінуть.
І полились поля, яри, дороги,
Порушили на небосхилі стіну,
Переступили синяві пороги…

— Із неминучости пробилась в волю.