фляшку. — Не робіть сього!“ сказала вона, „подумайте про Льоту!“ — „Подумати!“ сказав я, чи потрібно менї се приказували? Думаю — не думаю! ви все перед моєю душею. Нинї сидїв я на тім місци, де ви недавно вийшли з коляски… Вона заговорила про щось иньше, аби не дати менї розговоритись. Дорогий мій, пропав я! Вона може робити зі мною, що схоче.
15 падолиста.
Дякую тобі, Вільгельме, за твоє сердечне спочутє, за твої добрі ради, і прошу тебе, будь спокійний. Дай менї се все перенести; не вважаючи на мої довгі стражданя, я маю ще досить сили, щоб себе перемогти. Я поважаю релїґію, се ти знаєш, я почуваю, що неодному утомленому вона може бути підпорою, не одному обезсиленому — підкріпленнєм. Але — чи для кождого тим буде і чи мусить бути? Коли поглянемо на широкий світ, побачимо цїлі тисячі, для котрих вона ним не була, тисячі, для яких ним не буде, однаково чи їм говорили проповіди чи нї, і чомуж вона мусить ним бути для мене? Чиж не говорить сам Син Божий, що ті будуть коло нього, котрих дав йому Отець? А як що мене йому не дано? Як що Отець хоче задержати мене для себе, так як се менї моє серце говорить? — Будь ласка, не розумій сього хибно; не доглянь лиш насмішки у сих невинних словах; тут цїла моя душа, яку тобі предкладаю; а то краще булоб менї мовчати: про те все, що кождий таксамо мало знає, як і я, я нерадо говорю. Хиба се не людська доля — вистраждати свою міру, випити свою чашу? Хибаж чаша страждання Сина Божого не була за надто гірка на його людських губах? чомуж як раз я маю представляти з себе великого і вдавати, що вона для мене солодка? І чомуж мавби я стидатись, у сю страшну хвилину, коли все моє єство дрожить між бутєм і небутєм,
