мав давні претенсії до приходського подвіря, де стояли сї дерева, тож і продав їх тому, хто дав найбільше. І вони лежать! О, якби я був князем, я б і жінку священика і війта і той заряд… Якби я був князем!.. Та якби я був князем, то що обходилиб мене дерева в моїм краю?
10 жовтня.
Коли тільки погляну на її чорні очи, вже менї лекше! Але ось що гризе мене, се те, що Альберт не виглядає таким щасливим як він… надїяв ся… як я бувби — колиб… я не радо уживаю кропок, але тут не можу інакше висловитись — і я думаю, се досить ясно.
12 жовтня.
Осіян заглушив в моїм серцю Гомера. В який світ веде мене сей величавий поет! Йти так за ним степом серед буйного вітру, який у густій мрацї при затемненім місячнім світлї водить духи предків; слухати на горах серед шуму гірського потока напів приглушені нарікання духів з їх печер і жалї на смерть зажуреної дївчини коло чотирох порослих мохом і травою каменів на гробі помершого героя, її коханого. Якби так його здибати — сього сивого мандрівного барда, котрий на широких лугах шукає слїдів своїх батьків і, о горе, знаходить тільки гроби, і тодї зі скаргою звертає свій погляд на вечірню зорю, що тоне у схвильованому морі, а в душі його оживають ті минулі часи, коли ще ласкавий промінь присвічував у походах тим відважним героям, а місяць товаришив у побіднім поворотї їх увінчаним кораблям. Коли я так читаю глибокий смуток на його чолї і бачу сього останнього, облишеного велитня, що в найбільшій утомі наближаєть ся до гробу і все ще упиваєть ся болючими радощами серед безсилих тїней своїх померших, а споглядаючи на холодну
