хотївби бачити того, що стерпів би, аби негідники про нього говорили, коли мають над ним перевагу; як що їх говореннє пусте — о, тодї можна їх легко залишити.
16 марта.
Все мене злостить. Нинї стрічаю я панну Б… в алєї; я не міг здержати себе, щоб не заговорити з нею і скоро тільки трохи віддалимо ся від товавиства, показати їй, як мене обійшло її недавнє поведенє. — „О, Вертер“, сказала вона сердечним тоном, „ви, могли знаючи моє серце, так пояснити собі моє замішаннє? Скільки я перенесла прикростей задля вас, ледви тільки увійшла на салю! Я все вгадувала наперед і сто раз мала вже те на язику, щоб вам сказати. Я знала, що та С… і Т… з своїми чоловіками скорше заберуть ся відти, нїж згодять ся лишитись у вашім товаристві; я знала, що ґраф не посміє розсваритись з ними — а тепер сей крик!“ „Як то, панї?“ сказав я і укрив свій перестрах; бо все те, що менї вчора Аделїн сказав, в сїй хвилї наче огнем перебігло менї по жилах. — „Скільки гризоти все те мене вже коштувало!“ сказало миле сотворіннє з сльозами в очах. — Я вже не міг більше володїти собою і хотїв їй в ноги упасти. — „Скажіть все“ — сказав я. — Сльози текли їй по лицї. Я був сильно зворушений. Вона витерла сльози не стараючись їх скривати. — „Ви знаєте мою тїтку“ — почала вона; вона була при сїм і все бачила, та якими очима! О Вертер, я мусїла вислухати проповідь вчера в ночи і ще нинї рано про моє поведеннє з вами, мусїла слухати як вона вас принижувала, і могла й сміла тільки на половину вас боронити“.
Кожде її слово било менї наче удар мечем в серце. Вона не відчувала сього, яким милосердієм булоби все те передо мною замовчати, та ще й додала, що ще далї буде — якого рода люди будуть
