— Я не міг далї говорити — мій Вільгельме! чи треба було, щоб вона мене про се спитала, коли я задумав сю гірку розлуку!
„Та чи знають про нас дорогі померші“, говорила вона далї, „чи відчувають вони, коли нам добре, чи знають, коли ми їх з любовю згадуєм? О! Тїнь моєї матери витає все коло мене, коли я тихим вечером сиджу з її дїтьми, з моїми дїтьми, а вони зберуть ся довкола мене, довкола неї. Коли зверну око з тужною сльозою до неба та бажаю, щоб вона на хвильку глянула, як я додержую слова, яке дала їй в годину її смерти бути матірю її дїтей. З яким чутєм кличу я: вибач менї, найдорожша, коли я для них не те, чим ти була. Ах! як роблю все, що тільки можу: вони одягнені, нагодовані, а ще що більше нїж се, вони мають опіку і любов. Колиб ти, дорога, свята, могла бачити нашу згоду, ти б найгорячійшою подякою славила Бога, котрого ти останнїми, прегіркими сльозами благала про щастє своїх дїтей“.
Вона се сказала! та хто зможе, дорогий мій, повторити се, що вона сказала! Чи зимна мертва буква зможе представити сей небесний вицвіт духа! Альберт перебив їй лагідно: „Се вас занадто зворушує, дорога Льото! Я знаю, що ви всею душею віддаєтесь тим гадкам, але я вас прошу“… „О, Альберте“, сказала вона, „я знаю, що ти не забудеш тих вечорів, коли ми разом пересиджували при маленькім, круглім столику, як батько був виїхав, а малих ми післали спати. Ти звичайно мав добру книжку, а рідко коли міг її читати. Чи товариство сеї прегарної душі не значило більше нїж все инше? Гарна, лагідна, весела і все занята жінка! Бог знає мої сльози, з якими я на своїй постелї припадала перед нього, щоб він зробив мене подібною до неї“.
„Льото!“ сказав я упавши перед нею на колїна й обливаючи її руку сльозами, „Льото! бла-
