бувати достиглі овочі, погордити ними й так без ужитку дати їм пропасти?
Бувай здоров! Тепер чудове лїто, я часто сиджу на овочевих деревах Льотиного саду з довгою ломачкою до зриваня овочів і дістаю з самого вершка грушки. Вона стоїть під деревом і бере, коли я їх скидаю.
30 серпня.
Нещасний! Чи не дурень я, що обдурюю сам себе? По що ся бурлива, безконечна пристрасть? Я вже не молюсь — хиба тільки до неї; моя уява не відтворює нїяких образів крім неї, і все на світї довкола мене я бачу лиш на стільки на скільки се дотикає її. І се дає менї не одну щасливу годину, аж поки я знов не мушу відриватись від неї! Ах Вільгельме! По що мене серце так мучить! Коли я посиджу коло неї дві три години й насичую ся видом її постати, її рухів, чарівним звуком її мови, і мої почування поволї доходять до такого напруженя, що менї аж в очах темнїє, я майже глухну, а за горло стискає наче хтось мене душить, — то моє серце починає дико бити ся, а почування не заспокоюють ся, а плутають ся ще більше, і часто, Вільгельме, я не знаю чи я ще на сїм світї! І — часом, коли смуток не перейде границї, а Льота дозволить менї тої нужденної потїхи виплакати моє горе на її руки — тодї я мушу втїкати, далеко, і уганяю тодї по полях; видряпатись на стрімку гору для мене приємність, або пробити стежку через зарослий лїс, перелазити через плоти, що мене калїчать, через тернє, що мене рве! Тодї менї стає трохи легше! Трохи! І коли я часом ляжу по дорозї з утоми і спраги, коли пізньою нічю, як повний місяць в самотнім лїсї стоїть високо понадомною, я сїдаю на кривім пни, щоб дати хоч трошки спочити моїм утомленим ногам — я засипляю над досвітком
