коштує житя тисячам бідних хробачків, оден тільки крок розбиває трудні будівлї мурашок, і так цїлий маленький світ з погордою втоптаний в могилу. Нї, не ті великі й незвичайні світові катастрофи зворушують мене, не ті повенї, що ваші села затоплюють, не ті землетрясеня, що нищать ваші міста; серце моє угнїтає ся руйнуюча сила, укрита в цїлій природї, що нїчого не утворила такого, що не нищило б себе самого або свого окруженя. І так блукаю я пригноблений, а довкола мене небо й земля і її невсипущі сили! Я не бачу нїчого тільки великанське чудовище, що вічно пожирає, вічно пережовує.
21 серпня.
Даремне я простягаю руки за нею, коли ранком прокинусь зі свого тяжкого сну, даремне шукаю її в ночи коли себе, коли приснить ся менї щасливий і невинний сон, що я сиджу коло неї на луцї й держу її руку цїлуючи тисячі разів. І коли я так ще напів у снї її шукаю і підчас того прокинусь зовсїм, то з мого змученого серця ллють ся потоки слїз і я безнадїйно плачу на мою гірку будуччину.
22 серпня.
Горе зі мною, Вільгельме, мої сили цїлком упали. Я зовсїм розбитий і неспокійний, трудно менї дармувати, і не можу знов нїчого робити. Нїякої фантазії, нї почутя природи, а книжки обридли менї. Коли нам не стає нас самих, тодї не стає всього. Кляну ся тобі, що часом я хотївби бути зарібником, щоб ранком прокинувшись мати вигляд на будучий день — якесь бажанє, якусь надїю. Часто завидую Альбертови, якого бачу по уха засипаного актами, і представляю собі, що менї булоб добре, колиб я був на його місци!
Вже кілька разів приходило менї до голови написати до тебе і до мінїстра про місце при по-
