що собі відбирає житє, як і того, що вмирає від тяжкої пропасницї“.
„Парадокс! великий парадокс!“ сказав Альберт. — „Не такий дуже, як ти думаєш“, відповів я. „Ти признаєш се, що ми називаємо смертельною сю хоробу, яка так підкопує орґанїзм, що він по части зуживає свої сили, по части стає такий обезсилений, що вже не може собі помогти, і нїякі щасливі обороти не в силї привернути звичайний процес житя.
„Отже тепер, мій дорогий, застосуємо се до душі. Приглянь ся чоловікови свідомому свойого я, як впливають на нього вражіня, як формують ся у нього гадки, аж доки в кінци якась зростаюча пристрасть не відбере йому спокою і свідомости й не знищить його зовсїм.
„Даремне буде терпеливий, розсудний чоловік розглядати стан сього нещасного, даремне буде його вмовляти! Так само і здоровий, що стоїть коло ліжка хорого, не в силї удїлити йому хочби й найменчої частинки своїх сил“.
Для Альберта було се сказано занадто загально.
Я пригадав йому дївчину, яку недавно тому найшли в водї мертву й повторив йому її історію. — „Добре, от молоде сотворіннє, що виросло в тїснім кругу домашнїх занять, означеної тижневої працї, яке не знало і виглядів на иньші приємности, як піти в недїлю з своїми товаришами, в святочнім одягу, поволї придбанім, на прохід по місту, а часом в великі свята трохи потанцювати і в кінци з живим і щирим заінтересованєм перебалакати якусь годинку з сусїдкою з нагоди якоїсь сварнї або злобної обмови. Її горяча натура починає в кінци відчувати якісь бажання, скріплені ще підхлїбствами мущин; її давнїйші приємности починають їй що раз більше неподобатись, аж нарештї натрафляє на чоловіка, до якою по-
