Я вже хотїв перервати, бо нїякий арґумент не виводить мене так з рівноваги, як коли на мої слова сказані з глубини серця хтось відповідає оклепаними пустими фразами. Але я здержав себе, бо вже нераз я се чув і нераз на се сердив ся, і відповів йому тільки з певною живістю: „Ти називаєшь се слабістю? Будь ласка, не вір зверхнїм признакам. Чи посмів би ти назвати се слабістю, коли нарід стогнучи довго під ярмом тирана вкінци стає і розриває свої ланцюги? Коли знов чоловік зі страху, що огонь обхопив його дім, напружує всї свої сили і з легкістю переносить тягарі, які в спокійнім станї душі ледви міг би зрушити; або знов коли хтось розлючений образою пориваєть ся на шістьох і перемагає їх, — чи сих також треба називати слабими? І чомуж се так, мій любий, що коли напруженнє називаєть ся силою, то найсильнїйше напруженє має бути чимсь зовсїм противним?“
Альберт поглянув на мене й сказав: „Не бери менї сього за зле, але менї здаєть, що ті приклади, які ти подав, сюди не належать“. — „Можливо“ — сказав я, „менї вже нераз дорікали, що мій спосіб лученя гадок граничить з грою слів. Постараймо ся отже инакше представити собі, якто може почувати себе чоловік, котрий рішив позбутись сього зрештого милою тягару — житя. Бо ми можемо мати право говорити про якусь річ лиш на стільки, на скільки її відчуваємо“.
„Людська натура“, говорив я далї, „має свої границї: вона може до певного степеня зносити радість, гризоту, біль, і гине коли перейде за сей степень. Отже не в тім річ, чи хтось слабий чи сильний, а тільки чи може він видержати міру свого страждання — морального чи фізичного; і для мене се однаково дивно — назвати трусом чоловіка,
