його сили не відбирає йому й відваги увільнитись від неї? Вправдї ти міг би відповісти менї порівнянєм вродї того що, мовляв, хтоб не дав відтяти собі руку, аби через зволїканє й нерішучість не поставити на карту своє житє? — Я не знаю! але лїпше не будемо гризти себе порівняннями. Досить — так, Вільгельме, часом на мене находять мінути такої раптовної, рішучої відваги, і тодї я певно пішов би собі, — щоб тільки знав куди.
Вечером.
Мій дневник, від якогось часу занедбаний мною, впав менї нинї знов в руки, і я сильно здивував ся тим, як се я так свідомо крок за кроком у те все входив! Як я все ясно бачив мій стан, а поступав як дитина, і тепер бачу се так само ясно, а нема й натяку на поправу.
10 серпня.
Я міг би вести найлїпше, найщасливійше в світї житє, колиб не був дурнем. Такі гарні обставини, як ті, в котрих я находжусь тепер, на те щоб збудити захопленнє в людській душі, не легко трафляють ся. Ах, се так і єсть, що наше серце само собі щастє творить. — Бути членом такої милої сїмї, люблений старим як син, малими як батько, а Льотою! — Далї сей благородний Альберт, що не псує мого щастя нїякими капризними примхами; що окружає мене найсердечнїйшою приязнею; котрому я після Льоти найдорожший на світї — ах Вільгельме, се правдива потїха слухати, як ми на проходї оден одного забавляємо розмовою про Льоту; не може бути нїчого смішнїйшого на світї, як такі відносини, а всеж таки менї часто сльози до очей находять з тої причини.
Коли він росказує про її добру матїр: як вона на смертній постели передала Льотї свій дім і своїх дїтей, а йому повірила Льоту, як від тої
