В сїй хвилї моє серце було переповнене; а в душі відзивались спогади чогось минулого, і в очах закрутились менї сльози.
„Колиб кождий говорив собі що дня“, сказав я, „що не має нїякого права супроти своїх приятелїв, як тільки те, щоб не псувати їм їх радости й побільшати їх щастє, якого з нами разом зазнає. Чи зможеш ти тодї удїлити їм хоч каплю полекші, коли їх душу буде томити пристрасть і трівога, або переповнить її гризота?
„А коли прийде остання, найтяжша хороба на сю людину, котрій ти в її щасливих днях псував всяку радість, коли вона буде лежати знесилена і з очима бездушно зверненими до неба, а смертельний піт зросить блїде чоло, ти будеш стояти перед її постелею як осуджений, з тим глубоким переконаннєм, що цїлим своїм маєтком нїчого тут не вдїєш, а внутрішня трівога буде тебе мучити так, що ти віддав-би все, щоб тільки сїй умираючій людинї подати хоч каплю покріплення, хоч іскорку відваги“.
Память такої сцени, при якій я був присутний налинула при тих словах з цїлою силою на мене. Я приложив хустинку до очий і покинув товариство, а опамятав ся аж на голос Льоти, що кликала мене до відходу. І як лаяла вона мене по дорозї за надто горяче чутє до всього — що я через се пропаду! щоб я щадив себе! — Ангеле! Задля тебе я мушу жити!
6 липня.
Вона все ще коло своєї умираючої подруги, і все однакова, все готова на поміч, чудова людина, котра куди тільки гляне, лагодить страждання і ущасливляє людей. Вчера вечером ходила вона на прохід з Маріяною й маленькою Мальхен; я знав про се, стрінув їх і ми пішли разом. Після півторагодинної дороги вернули ми в сторону
