Сторінка:Йоганн Вольфґанґ Ґете. Страждання молодого Вертера. 1912.pdf/34

напружував свій слух, аби брати участь в нашій розмові, отже я підносив голос, коли звертав розмову до нього. „На проповідях виступають протїв ріжних злих налогів“ — сказав я, „а ще нїколи я не чув, щоб на проповідницї виступали протїв злого гумору“. — „Се повинні б робити мійські священики“, — сказав він, „селяни не мають злого гумору“. — „Але не зашкодилаб також де-коли лєкція бодай для його жінки і для пана радника“. — Цїле товариство сміялось сердечно, і він також, аж нарештї закашляв ся, і се перервало нашу розмову на якийсь час: опісля молодий чоловік починаючи її знов сказав: „Ви назвали злий гумор поганим налогом; менї здавалосьби, що се пересадно“. — „Анї трошки“, відповів я,  коли тим іменем називати те, чим шкодимо собі й ближнім. Чи не досить вже того, що ми не можемо одні одних ущасливити, — треба ще відбирати оден у одного й ту радість, яку кождий може деколи найти у своїм власнім серцї? А покажіть менї такого гарного чоловіка, щоб укрив свій злий гумор і зносив його сам, не псуючи радости свого окруженя! І чи радше не буде се внутрішнє невдоволеннє з нашої власної негідности, обридженнє самого себе, сполучене звичайно з завистю, яку піддержує ще глупа пустота? Бачимо щасливих людей, яких не ми щасливими зробили і се для нас невиносиме“. — Льота усміхалась до мене, бачучи захопленнє, з яким я говорив, а сльоза в оцї Фридерики підбадьорила мене до дальшого говорення. — „Горе тим“, говорив я далї, „котрі визискують свою власть над чиїмсь серцем, щоб видерти сьому серцю ті прості радости, які з нього самого вицвітають. Нїякі подарунки, нїякі чемности в світї не винагородять тої хвильки власного вдоволення, яке нам наш тиран затроїть своєю згризливістю й завистю“.