1 липня.
Чим може бути Льота для хорого, се я можу судити по мойому власному бідному серцю, яке страждає більше, нїж неодно на ложи хороби. Вона пробуде кілька днїв в містї у одної праведної жінки, яка, по словам лїкарів вже близька свого кінця і в останнїх своїх хвилях хоче мати Льоту коло себе. Минулого тиждня я відвідував з нею священика з Ст…; ся маленька місцевість лежить на годину дороги в сторонї в горах. Ми прийшли туди коло четвертої. Льота взяла з собою свою другу сестру. Коли ми увійшли на подвірє приходства затїнене двома великими деревами — оріхами, сидїв старенький на лавочцї перед хатою, а коли побачив Льоту, то наче віджив, кинув свою суковату полицю й підвів ся їй на зустріч. Вона побігла до нього, змусила його знов сїсти, сїла коло нього сама, переказала привитанє від батька, пестила його поганого замурзаного найменшого хлопця, потїху його старости.
Треба було її бачити, як вона забавляла старого, як підвисшала свій голос, щоб він, на пів глухий, міг її чути, як росказувала йому про молодих, сильних людий, що несподївано померли, про славні купілї Карльсбаду, як хвалила його намір поїхати туди будучим лїтом, як заявляла йому, що вважає його далеко жвавійшим, та що богато краще він тепер виглядає, нїж останнього разу, коли вона його бачила. Я забавляв підчас того жінку священика. Старий зовсїм оживив ся, а коли я, вважаючи се потрібним, похвалив гарні, старі оріхи, що нас так мило затїнювали, то він, хоч і з певним трудом, почав росказувати нам їх історію. — „Хто садив сей старий оріх“ — почав він, сього ми не знаємо: одні кажуть — що сей, иньші — що той священик.
