А сей милий сілюет! Я записую його тобі, Льото, й прошу його шанувати. Тисячі, тисячі поцїлунків я зложив на ньому, тисячі привітань заслав йому, коли виходив з дому, або вертав ся.
Батька твого я просив запискою стерегти мого трупа. На кладовищи єсть дві липи в кутку, від поля; там я бажаю спочити. Він може, він зробить се для свого приятеля. І ти проси його.
Не хочу примушувати побожних християн, щоб тїла їх лежали поруч з бідним нещасним. Ах, я хотїв би, аби ви поховали мене при дорозї, або в самотній долинї, щоб священик і лєвіт приходили хрестячись по-при назначений камінь, і щоб самарянин зронив сльозу.
Так Льото! Я не жахаюсь взяти страшну, холодну чашу, з якої маю випити забутє смерти! Ти піднесла менї його і я не лякаюсь. Все, все! І так сповнились всї бажання й подїї мойого життя. Холодний, закостенїлий постукаю я в зелїзні ворота смерти.
І що менї припало се щастє вмерти для тебе, Льото! собою пожертвувати для тебе! Я хотїв відважно, радісно вмерти, щоб тобі дати знов спокій і радість життя. Але що ж! Се було дано тільки не багатьом благородним людям — пролити кров за своїх і своєю смертю даровати повне житє своїм дорогим.
В сїй одежі я хочу бути похоронений, ти дотикалась її, ти її освятила; я просив про се й твого батька. Моя душа витає над домовиною. Нехай не перешукують моїх кишень. Сю ясночервону стрічку ти мала на грудях, коли я тебе перший раз побачив поміж твоїми дїтьми поцїлуй їх тисячу разів і розкажи їм про долю їх нещасного приятеля. Милі мої! Вони бігають коло мене. Ах, як я привязав ся до тебе, і від першої хвилї не міг вже тебе покинути! — Ся стрічка нехай буде зі мною похоронена. Ти дарувала менї її на
