свою кімнату в станї невимовної непевности. Ії серце віщувало всякі страхи. То вона хотїла кинутись в ноги свому чоловікови, відкрити йому все, історію вчерашнього вечера, свою вину й свої передчутя. То знов недобачала нїякого хісна з такого вчинку, а найменче могла сподїватись намовити чоловіка піти до Вертера. Стіл був вже накритий, а одна приятелька, що була зайшла тільки про щось спитати і мала зараз відійти, але лишилась, зробила розмову за столом зносною; всї силувались говорити, оповідати, забути ся.
Хлопець вернув ся з пістолєтами до Вертера, і той взяв їх від нього з одушевленнєм, почувши, що передала їх Льота. Він казав принести собі хлїба й вина, післав хлопця обідати, а сам сїв писати.
„Вони перейшли через твої руки, ти обтерла з них порох, я їх тисячу разів цїлую, ти їх дотикалась! Ти, Духу небесний, сприяєш мойому намірови! А ти, Льото, подаєш менї знарядє, ти, з котрої рук я бажав приняти смерть і тепер приймаю. О, я свого хлопця про все випитав. Ти дрожала передаючи їх йому, ти не сказала прощавай! — нї, нї не сказала! — Чи мала б ти замкнути для мене своє серце задля сеї хвилини, яка мене звязала на віки з тобою? Льото, і тисячолїтє не зітре сього вражіння! А я відчуваю, що ти не можеш ненавидїти того, хто так палає для тебе“.
Після обіда наказав він хлопцеви все запакувати дорешти, подер богато паперів, вийшов з дому й упорядкував ще деякі дрібні довги. Опісля вернув ся до дому, знов вийшов, аж за браму, невважаючи на дощ, зайшов був до ґрафського саду, і знов кружив по околици і коли надійшла ніч, вернув ся до дому і писав:
„Вільгельме, я останнїй раз бачив поле і лїс і небо. Прощавай і ти! Дорога мамо, прости мене! Потїш її, Вільгельме! Нехай Бог вас благословить!
