міг не провалившись видрапатись на неї в темну й вохку ніч.
Він ляг у постїль і спав довго. Слуга застав його при писаню, коли на його прикликаннє принїс йому на другий день ранком каву. Вій писав се в листї до Льоти.
„І так в останнє, в останнє відкриваю я сї очи. О, не побачать уже вони сонця, бо понурий, хмарний день закрив його. Сумуй природо! Твій син, твій приятель, твій коханий наближаєть ся до кінця. Льото, се з нїчим незрівняне почутє, а всеж таки найблизше воно до невиразного сну, сказати собі: Се останнїй ранок. Останнїй! Льото, я не маю понятя для слова: останнїй! Чиж я не в повній силї тепер, а завтра буду лежати простертий на землї й обезсилений. Вмерти! що се значить? Так, нам снить ся, коли ми говоримо про смерть. Я бачив не раз, як умирають; але людська природа така ограничена, що не має понятя про початок і кінець свого істновання. Тепер ще ти моя, я твій! твій, дорога! А за хвильку — вже розстались, розлучені — може на віки? — Нї, Льото, нї — як можу я перестати істнувати? Як можеш ти минути ся? Ми ж істнуєм! — Минути ся! — що се значить? Се знов тільки слово! пустий звук, без відгомону для мого серця. — Вмерти, Льото! Бути закопаним у землю, де так тїсно й темно!
Я мав подругу, яка була менї всїм у моїй безпомічній молодости; вона вмерла, я проводив її тїло й стояв над ямою, коли спускали домовину, а шнури з шумом пересувались в долину і в гору; опісля впала перша лопата землї на домовину, яка обізвала ся глухим звуком і так що раз глухійше аж вкінцї покрила ся зовсїм землею! — Я упав коло могили — стрівожений, потрясений, убитий, зворушений до глибини, але я не знав що зі мною було — що зі мною буде — Вмерти! Могила! Я сих слів не розумію!
