бах, страшний, як огонь нічний на небі. Твій гнїв був наче буря, твій меч у бою, як блискавка над оболонєм. Твій голос рівняв ся лїсному потокови після дощу, громови на далеких горах. Неодні полягли з твоєї руки, поломінь твого гнїву знищив їх. Але яке ж спокійне було твоє чоло, коли вертав ти з війни! Твоє лице було, як сонце після бурі, як місяць у мовчаливу ніч, грудь твоя спокійна, як озеро, коли стихне шум вітру.
Тїсна тепер твоя хата! темна кімната! Трьома кроками змірюю я твою могилу, а перше був ти такий великий! Чотири мохом покриті камінї се одинокий твій памятник; безлистне дерево, висока трава, що шумить з вітром, показує очам ловця могилу могутнього Морара. Нема в тебе матери, яка б по тобі плакала, анї дївчини, яка б проливала сльози любови. Та, що тебе родила померла, згинула й дочка Морґляна.
Хо ж се, що опер ся на палицю? Чия се голова біла від старости, а очи від слїз червоні? Се батько твій, Мораре! Батько, що крім тебе не має сина. Він чув про твої змагання у бою, чув про розбитих тобою ворогів; він чув про славу Морара! Але, ах, нїчого не чув про його рану? Плач, батьку Морара! плач! Але син твій тебе не чує. Глибокий сон покійників, низько лежить їх постїль з пороху. Нїколи не зважає він на твій голос, нїколи не прокинеть ся на твоє покликуванє. О, коли ж в могилах настане ранок, коли ж скажуть спячому: Прокинь ся! Прощавай, найблагороднїйший з людей, побіднику в полї! Нїколи не побачить уже тебе те поле! нїколи не заяснїє лїс блиском твоєї збруї. Ти не полишив сина, але пісня задержить твоє імя, щоб будучі часи чули про тебе, чули про поляглого Морара“
Голосні були жалї героїв, найголоснїйші тяжкі зітхання Арміна. Йому нагадуєть ся смерть його сина, він поляг у днях молодости.
