се я кличу! Ось тут і дерево і скеля! Зальґаре! Мій любий, я тут; чому зволїкаєш і не приходиш?
Ось, вже показав ся місяць, води блистять на долинцї, на горбку сторчать сїрі скелї; але його я не бачу на горі, пси не сповіщають його приходу. Мушу я тут сидїти сама.
Але хто ж отсї, що лежать в долинї на оболоню? Чи се мій коханий? Чи се мій брат? Говоріть, мої приятелї! Вони не відповідають. Яка стрівожена моя душа! — Ах, вони померли! Їх мечі червоні від сїчи! Брате мій, брате! чому ти вбив мойого Зальґара? О Зальґаре! чому ти вбив мойого брата? Ви обидва були менї такі милі! На горбку, поміж тисячами ти був найгарнїйший. А він був страшний у бою. Відповіджте менї! Слухайте мойого голосу, мої дорогі! Але горе! Вони занїміли, занїміли на віки! Холодна, як земля їх грудь!
О, духи померших, заговоріть на скелях горбка, на вершках гори! заговоріть! Я не злякаюсь! — Куди пішли ви на спочинок? У якій гірській прогалинї знайду я вас! Нї найслабшого голосу не чую я у вітрі, нїякої відповіди в бурнім подуві з горбка.
Я сижу з моїм горем, жду ранку в сльозах. Розрийте могилу, приятелї померших, але не закривайте її, поки я не прийду. Житє моє зникає, як сон, і чого ж менї лишатись? Я тут поселюсь з моїми дорогими над потоком, під звінкою скелею. — Коли прийде ніч над сим горбком, а вітер повіє по оболоню, тодї нехай мій дух являєть ся з вітром і оплакує смерть моїх дорогих. Мисливий почує мене з своєї хати, буде лякатись мойого голосу і любити його, бо голос мій буде солодкий для другів моїх: вони обидва були менї такі милі!“
Се була твоя пісня, Міноно, лагідна, соромлива дочко Тормана. Ми проливали сльози за Кольмою і душа наша була сумна.
