гарний Ріно! любий співак Альпін! І ти з своєю лагідною скаргою, Міноно! Як ви перемінились, мої приятелї, від часу святочних днїв на землї, коли ми суперничали про співацьку славу, коли на горбку віяли раз враз весняні вітри й нахиляли травицю, що слабо шепотїла.
„Тодї виступила Мінона в повнїй красї з спущеним поглядом і повними слїз очима, її тяжке волосє розвівав поривистий вітер, що віяв з гори. — В душі героїв стало понуро, коли вона піднесла свій милий голос; бо часто видали вони могилу Зальґара, часто видали житло білої Кольми. Кольма з гармонїйним голосом покинута на горбку; Зальґар обіцяв прийти; але довкола розтяглась ніч. Слухайте голосу Кольми, коли вона сама одна сидїла на горбку.
„Ніч. Я сама, заблукана на горбку серед бурі. В горах шумить вітер. Потік реве спадаючи зі скал. Не захистить мене хата, покинуту тут на горбку серед бурі. Виступи ти, місяцю на хмарах! Засяйте нічні зорі! Веди мене котрийсь проміню до сього місця, де спочиває моя любов після ловецьких трудів, коло нього його опущений лук і чуйні пси! Але я мушу сидїти тут сама на скелї над розбурханим потоком. І буря і потік шумить і я не чую голосу мого коханого.
Чому опізняєть ся мій Зальґар? Чи забув своє слово? — Ось тут скеля і дерево, а тут шумить потік! Коли настане ніч, ти обіцяв тут бути; ах! кудиж се заблукав ся мій Зальґар? З тобою я хотїла втекти, покинути батька й матїр, тих гордих! Давня се ворожнеча між нашими родами, але ми не вороги собі, Зальґаре!
Замовчи на хвилину ти, вітре! Утихни на хвилину, поточку, щоб мій голос залунав через долину, щоб мій подорожний мене почув. Зальґаре!
