отже зрадив, що старші братя понаписували ось які великі й гарні поздоровлення з новим роком: одно для батька, одно для Альберта і Льоти і ще одно для пана Вертера; вони хочуть їх передати ранком на новий рік. Се вже було йому несила слухати, він дав кождому подарунок, сїв на коня, поручив кланятись старому і з слїзми в очах відїхав.
Коло пятої години вернув ся він до дому, наказав служницї глядїти огню і підкидати паливо аж до ночи. Слузї сказав зложити книжки й білє на спід до куфра, а одежу зашити в подорожний мішок. Опісля написав він імовірно ось сей уступ свого останнього листу до Льоти:
„Ти не ждеш мене! Ти думаєш, що я тебе послухаю і аж на святий вечір прийду знов тебе побачити. О, Льото! Або сьогодня або вже нїколи. На святий вечір ти будеш держати сей папір в руках, будеш дрожати й поливати його своїми милими сльозами. Я хочу, я мушу! О, як менї добре, що я рішив ся“.
Тимчасом Льота впала була в якийсь дивний стан. Після останньої розмови з Вертером вона почула, як тяжко буде їй з ним розлучитись, скільки се він мусить вистраждати, коли йому прийдеть ся від неї віддалитись. Наче ненароком було сказано в присутности Альберта, що Вертер до святвечера вже не прийде, а Альберт поїхав був верхом до одного урядника в сусїдстві, до якого мав дїло і у котрого мусїв переночувати.
І так вона сидїла сама, не було нїкого коло неї з її меньших братів і сестер і вона потонула у своїх думках, які спокійно витали коло сих її відносин. Вона, отже, бачила себе на віки звязаною з чоловіком, котрого любов і вірність добре знала, котрому була сердечно віддана, і котрого наче сам Бог призначив на те, щоб на його певнім і спокійнім характері чесна жінка могла збудовати щастє свого житя; вона добре знала чим
