привітнїй порі року бувають у мене страшні нічні сцени.
Вчера вечером я мусїв вийти. Почало раптовно таяти, я чув, що ріка виляла, що всї потоки зібрали і від сторони Вальгайму заляли мою улюблену долинку! В ночи, після одинадцятої я вибіг з хати. Страшний вид: у місячнім світлї видно було, як зі скали котили ся з шумом хвилї і покривали поля й луки, плоти і все передомною; розлога долина підіймаєть ся в гору, а з гори в долину лєть ся серед шуму вітру розбурхане море! І як місяць знов показав ся і повис над чорними хмарами, а. передо мною у страшнім і гарнім освітленю бушувала повінь, мене напав і ляк і нудьга! Ах, з протягненеми раменами стояв я над пропастю і споглядав в низ, в низ! я забув ся у сїй утїсї — могти кинути туди свої муки, свої стражданя, з сим шумом хвиль! Ох, а ноги підняти з землї я всеж не зміг, не зміг покінчити всїх страждань! Я чую, що нитка мойого житя ще не вийшла!
О, Вільгельме! як радо віддав би я своє людське істнованнє за те, щоб сильним вітром розривати хмари, обхоплювати хвилї! Га! Чи не дізнає колись і вязень сеї роскоши?
А як я поглянув в низ, на оден куточок, де я під вербою спочивав з Льотою після горячого проходу, — він був також залитий водою, так що я ледви пізнав вербу! І її луки, подумав я, і вся околиця довкола її лїсного домка! який, мабуть, розбитий тепер рвучим потоком і наш холодник — подумав я. І блиснув менї соняшний промінь минувшини, так як вязневи снить ся сон про череду, про луки, про почестні уряди! Я стояв! — Я не лаяв себе, бо мав відвагу умерти. Менї треба вмерти — а то я сиджу тут як стара жебрачка, що збиває собі по під плотами по трісощї дрова, а під чужими дверми випрошує хлїб, аби ще на
